Державне регулювання земельних відносин в Україні: стан та перспективи розвитку

Abstract

Магістерську роботу присвячено узагальненню та удосконаленню теоретичних та науково-методичних положень, а також обґрунтуванню й розробці напрямків оптимізації державного регулювання земельних відносин в Україні. У роботі визначено, що до цього часу тривають наукові дискусії щодо розуміння змісту земельних відносин, є характерною недосконалості їх визначення, наведена у чинних нормативно-правових документах, що зумовлює необхідність формування єдиного, усталеного погляду на їх понятійну сутність, яка має відображати основні тенденції об’єктивного розвитку земельних відносин в Україні. Робиться висновок, що земельні відносини слід розуміти як специфічний вид суспільних відносин між юридичними та фізичними особами та органами публічної влади з приводу володіння, користування, розпорядження та управління землями, земельними ділянками, а також з приводу охорони та відтворення земель. Встановлено, що задля забезпечення результативності виконання процедур із формування та реалізації ефективного ДРЗВ слід досягти синхронного використання низки загальних та спеціальних принципів забезпечення його результативності. На основі дослідження організаційних засад обґрунтовано доцільність скорочення кількості органів, які здійснюють регулювання земельних відносин й контроль за використанням та охороною земель. Дублювання повноважень ОВВ у сфері ДРЗВ призвело до розпорошення зусиль щодо забезпечення раціонального використання й охорони землі між декількома органами, функціонування різних контролюючих органів, зменшення ефективності від діяльності цих органів та посилення адміністративного тиску на володільців землі. На основі проведеного аналізу робиться висновок, що у країнах з ринковою економікою використання земельних ресурсів регулюється методами ринкового характеру, які ґрунтуються на застосуванні різноманітних стимулів та санкцій економічного плану, що дають змогу обирати землекористувачам саме той напрям щодо використання земель, який необхідний суспільству в даний період часу. Можна констатувати, що уряди більшості країн намагаються максимальною мірою уникати значних коливань у земельному питанні і формують виважену, прогнозовану та стабільну земельну політику, яка сприяє, з одного боку, ефективному залученню земельних ресурсів у господарський оборот, а з іншого – їх відновленню та відтворенню. Обґрунтовано, що слід уникати практики протиставлення ОПВ власникам та користувачам земельних ділянок. Їхня взаємодія та співпраця має дозволити отримання результатів, які без цього досягнути стає складно, – гарантувати права на землю, забезпечити збереження якісного та кількісного стану земель, а також стимулювати раціональне використання й охорону земель.